Зберегти внутрішній світ, коли зовнішній руйнується

"Зберегти внутрішній світ, коли зовнішній руйнується.

Психічне виживання українських дітей - пацієнтів психоаналітичної терапії та їх терапевтів в умовах війни та міграції»[1].

Анна Кравцова, психолог, психоаналітик, дитячий та підлітковий психоаналітик, навчаючий психоаналітик та супервізор (UPS, IPA), директор з розвитку БФ «Інститут раннього втручання», Україна

Жорстока війна, яку Росія обрушила на Україну, кинула виклик основним речам для розвитку внутрішнього світу дитини – безпеці, стабільності та передбачуваності. Під загрозу знищення та пожеж потрапили і психоаналітичні дитячі терапії, які у мирний час сприяли зміцненню цих основних речей у внутрішньому світі дитини. Українські дитячі терапевти та їхні маленькі пацієнти змушені разом долати удари, що руйнують міста та психіку. Ми потрапляємо у таку ситуацію, коли травмовані дитячі терапевти працюють із травмованими маленькими пацієнтами, часто за підтримки травмованих супервізорів чи колег в інтервізійних групах. Деякі терапії проводяться віддалено, оскільки війна розділила терапевтів, дітей-пацієнтів та їхні сім'ї.

Що допомагає дитячій психоаналітичній терапії виживати та розвиватися? Як українські дитячі психоаналітики контейнують психічні бурі маленьких пацієнтів та їхніх батьків під вогнем внутрішнього та зовнішнього світу? Якимі є можливості дитячої психоаналітичної терапії для допомоги маленьким пацієнтам та їхнім батькам у подоланні військової травми, страху та насильницької розлуки з будинком, родичами, школою, звичайним життям? Які ресурси знаходяться у внутрішньому світі дитини, допомагаючи їй протистояти вогню та розвиватися? За допомогою представлених нижче роздумів ми сподіваємось відкрити простір для обговорення цих питань.

Шановні колеги! Я сердечно дякую вам за надану мені можливість поділитися роздумами, спостереженнями та драматичним досвідом, пов'язаним із виживанням та розвитком дитячої психоаналітичної психотерапії в Україні під час повномасштабної військової агресії проти нашої країни з боку російської федерації. А також, завдяки дискусіям з вами, просунутися в осмисленні цього досвіду, у пошуку найкращих рішень для підтримки становлення та розвитку внутрішнього світу дітей та підлітків у нашій країні.

Коли я отримала запрошення прочитати доповідь на ювілейній Конференції Асоціації аналітичних дитячих та підліткових психотерапевтів (Vereinigung Analytischer Kinder- und Jugendlichen psychotherapeuten), я негайно погодилася, відчуваючи величезну подяку та величезну важливість спілкування з колегами у цей важкий для людей України час.

Але коли я почала готувати ці нотатки, я зрозуміла, яке нелегке завдання постає переді мною. Події, обставини, долі юних пацієнтів та їх терапевтів, колегіальні дискусії викликали у мені сильні, часом нестерпні почуття. З телевізійних новин або, можливо, з особистого спілкування, ви, звичайно, знаєте про сотні тисяч українських дітей різного віку, яких війна змусила розлучитися зі своїми будинками, школами, дитячими майданчиками та садами. Вони залишили рідні місця, перебування в яких стало смертельно небезпечним, і опинилися в зовсім незнайомих місцях, які гарантували те, що здавалося єдино важливим на той момент: фізична безпека, можливість вижити. Ви також, мабуть, знаєте, що 487 дітям[2] ми, дорослі, не змогли забезпечити цю можливість…

1.

М.Кляйн вказувала, що «з того часу, як ми знаємо більше про природу та зміст його [немовляти] ранніх тривог, а також про безперервну взаємодію між його реальним досвідом та його фантазійним життям, ми можемо зрозуміти, чому зовнішній фактор є таким важливим» (Кляйн, 1935, цит. за The new dictionary of Kleinian thought / edited by Elizabeth Bott Spillius ... [et al.] ) Немовля на початку свого життя глибоко і всебічно пов'язане зі своїми зовнішніми об'єктами, постійно і циклічно проектуючи в них і інтроектуючи їх у свій внутрішній світ. Зовнішній світ дитини формується під впливом цих зв'язків і, певною мірою, відрізняється від «реального» зовнішнього світу навколо дитини. Хороший внутрішній об'єкт здатний дозволити дитині наситити бідне оточення різноманітними фарбами та витягти найкращі з можливих ресурсів для розвитку.

«У несвідомому дитини будується внутрішній світ, що відповідає його реальному досвіду та враженням, які він отримує від людей і зовнішнього світу, але все ж таки змінений його власними фантазіями та імпульсами. У процесі набуття знань кожен новий досвід має бути вписаний у шаблони, що надаються психічною реальністю, яка переважає на той час; у той час, як сама психічна реальність дитини перебуває під впливом кожного кроку в її прогресуючому пізнанні зовнішнього світу та реальності» (Кляйн. 1940).

Все бачене і почуте дітьми, картини реальності, що лякають, поєднуючись з фантазійними образами і нічними кошмарами внутрішнього світу, у вигляді неявних, неусвідомлених, неосмислених і невербалізованих тривог, приходить у переносну атмосферу психотерапевтичних сесій і потребує психічного прийняття. Сподіваючись на підтримку терапевтом «хорошого внутрішнього об'єкта», діти та підлітки в терапії намагаються вписати цей новий досвід у свої внутрішні шаблони, і якість цієї інтеграції зовнішнього та внутрішнього впливає на перспективи прогресу розвитку та дослідження дитиною зовнішнього світу та реальності.

У наш час, понад 100 років після того, як Фрейд почав дискусію про те, як наша психіка прагне переробити нестерпні переживання (Freud, 1920), ми знову і знову спостерігаємо те, як психічний апарат людини в стресі «ніби руйнують враження від шокуючої чи насильницької події. Така людина часто переживає, ніби в її психіку вторгається щось, і це майже фізичний удар».

Таки переживання обрушилися рік тому на мене та моїх співвітчизників, на дітей та дорослих, і саме ці переживання нам необхідно переробити, осмислити та вписати у свою внутрішню картину світу, щоб вони не обрушувалися з такою ж первинною силою та жорстокістю на наступні покоління через їх неминучий внесок у трансгенераційну травму.

2.

В одній із перших дискусій українських дитячих психоаналітичних терапевтів після початку війни, влітку 2022 року, коли ми намагалися оговтатися від потрясіння та повернути собі здатність мислити, одна наша колега сказала: «Це ж не перша війна в Європі, яку пережив та осмислив психоаналіз!» Скільки болю та надії було в цих словах!

Так, це не перша війна. Багатьом із нас знайомі роботи Ваміка Волкана, який як психоаналітик активно досліджував ситуації дітей та батьків у військових конфліктах з минулого століття до наших днів. Багатьом відома його ідея про те, що «всі ми – діти війни», оскільки «навіть люди, які не мають реального військового досвіду, тією чи іншою мірою схильні до впливу ментальних образів воєн або військових умов через ідентифікації, трангенеративні передачі та психологічні зв'язки з історією своїх батьків чи предків»[3]. У цитованій роботі він згадує власний сновидіння, від якого він прокидався в холодному поті, будучи вже дорослою людиною: сновидіння про те, що він знову опиняється у викопаному вручну бомбосховищі в саду будинку його дитинства. Я ж, читаючи про це, згадала про болісне сновидіння мого дорослого пацієнта, що повторювалося в кризовий період його життя: сновидіння про минулу Другу світову війну, про його батька, ніби він, обезголовлений, йде серед загону бойових товаришів і несе свою голову в своїх руках. А ще згадалося, як ми з досвідченим колегою кілька років тому пили чай на веранді його будинку в Тюбінгені, і раптом з гуркотом пролетів літак, а шкіра на руці мого друга несподівано вкрилася «мурашками»: «Дитяча пам'ять тіла… з війни…» - сказав мені тоді цей досвідчений, мудрий чоловік.

Ідея про зв'язок між психічним захворюванням та ментальною чи фізичною травмою, перенесеною в процесі дорослішання, існує з самого початку існування психоаналітичної теорії. Витіснена, як неприйнятна для свідомої пам'яті, ця травма проявляє себе як низка психологічних чи психогенних фізичних симптомів.

Чи означає це, що українські діти, а потім і їхні діти приречені на жорстокий вплив нинішньої війни на їхню психіку та здоров'я? А діти в країнах мирної Західної Європи, що не мають безпосереднього контакту з війною, але ростуть і розвиваються в просторі, що стрясається віддаленою для них війною?

3.

Несприятливе середовище, як зазначала М.Кляйн, загрожує серйозними ушкодженнями внутрішньому світу дитини. У той же час, для того, щоб допомогти дитині у репарації цих ушкоджень, важливо зрозуміти, як зміни зовнішнього світу корелюють із внутрішньою фантазією. «У тих випадках, коли діти не лише у фантазії, а й у реальності певною мірою зазнають переслідування… фантазії будуть значно посилені»[4].

Мелані Кляйн звернула нашу увагу на те, що іноді ми можемо переоцінювати значущість незадовільного оточення та недооцінювати важливість внутрішніх психологічних труднощів, які лише частково виникають безпосередньо через оточення. Але саме від рівня внутрипсихичної тривоги залежить те, чи допоможе дитині поліпшення оточення чи ні.

Підтримуючи цю ідею і спираючись на неї, ми навіть у цей «не дуже підходящий для психоаналізу» час розвиваємо психоаналітичний психотерапевтичний підхід до допомоги дітям та їхнім сім'ям. Наша спільнота хоче не просто вижити, а й вижити та вистояти психічно, зробивши все можливе, щоб допомогти нашим дітям переробляти нестерпний досвід. Однак питання про «не дуже підходящий для психоаналізу» час – це справді важке питання.

Батьки завжди приводили своїх дітей до кабінетів аналітиків та психоаналітичних психотерапевтів, щоб допомогти розвитку своїх дітей. Багато психоаналітичних терапій зосереджувалися на тому, щоб відкрити безпечний, стабільний, передбачуваний простір у внутрішньому світі маленького пацієнта. Починаючи із сеттингу. Починаючи з безпеки любовно організованої кімнати з іграшками, олівцями та пісочницями.

Війна руйнує кабінети, будинки, розклад передбачуваних зустрічей.

Але, що є найважчім, шок війни руйнує саму здатність терапевтів контейнувати тривоги юних пацієнтів, мислити, здійснювати психоаналітичну терапію.

4.

Війна кинула виклик найважливішим для розвитку внутрішнього світу дитини речам — безпеці, стабільності, передбачуваності. Війна кинула виклик найважливішим для розвитку психоаналітичної терапії речам – можливості здійснювати холдинг, контейнування, можливості мислити.

Майкл Гюнтер, учасник 36-ої Конференції ЄПФ, що нещодавно відбулася, сказав під час дискусії з приводу його доповіді «The Paradox of Illusions in Child Development. Destruction of the Exiting and Catastrophic Change, Wish Fulfillment of Clinging and Ruins of the Past»: «єдине, що я можу – дати дитині на сесії можливість впливати на мене і піднімати мою тривогу, – і мати справу з цією тривогою…» На мій погляд, колега, в кількох словах, описав те головне, що рухає дитячу психоаналітичну психотерапію. Але саме ця наша здатність виявилася "під вогнем", використовуючи відомий вираз Біона. Як дати дитині піднімати в тобі нестерпну тривогу, якщо твоя власна психіка знемагає від тривоги та жаху?

Моя українська колега, також доповідач 36-ої Конференції ЄПФ (яка змогла приєднатися лише завдяки телекомунікаціям), молода мати, яка подарувала життя своїй дитині невдовзі після початку війни, писала: «Думати про немислиме — про війну — було неможливо, це переповнювало. Ми, як психоаналітики, обрали шлях зустрічі з правдою, що не завжди красиво, а іноді й дуже болісно. Я думаю, що в час, який не можна назвати інакше, як нестерпним, невисловленим і жахливим, будь-які спроби знайти слова та заговорити – безцінні»[5].

У цей час, коли відбувалися ці «знесилюючі» мою колегу сесії, я робила нове редагування перед новим виданням своєї книжки для батьків. Це була легка популярна книжка під назвою «Мамо, купи!», на деяких сторінках якої були фрази з переліками дитячих ігор та іграшок. Я, звичайно, знала тоді, як важливо для дитини грати в події, що хвилюють її, і як просять діти батьків купити танки або солдатиків. Але тоді мені було боляче це читати у власній, написаній у мирний час, книжці. І, не витримавши цього болю, я видалила слова про гру у війну і про покупку солдатиків. Напевно, колись потім, я поверну ці слова, але тоді – це було занадто, гра у війну ще не була символізацією, це було надто конкретно, надто боляче.

Ми, українські терапевти, ризикували опинитися в колапсі ситуації, коли з травмованими юними пацієнтами та їхніми травмованими батьками працюють травмовані терапевти, яких підтримують травмовані супервізори! І це – ризик, передусім для дітей-пацієнтів, які можуть бути змушені рятуватися «псевдо-дорослішанням», «зміною ролей з батьками» (як на картині Рене Магрітта – ліворуч), запереченням реальності, відщепленням почуттів тощо. Ми, терапевти, ризикували втратити здатність думати, втратити внутрішнього «третього», втратити простір у своїй голові.

Антонія Гримальт, психоаналітик із Барселони, добрий друг і супервізор українських дитячих психотерапевтів та аналітиків, вказала якось у ході однієї з групових клінічних дискусій, що важливо, щоб терапевта «не нудило», щоб інтерпретація, важлива частина психоаналітичної психотерапії не перетворилася на евакуацію у психіку дитини сирих, неперероблених (у біонівському значенні) тривог, страхів, сумнівів дорослого (терапевта чи батька).

5.

У цьому сенсі треба сказати про величезну роль міжнародного психоаналітичного співтовариства в тому, щоб «колапс» нашої розумової здатності не стався, а тривоги наших юних пацієнтів змогли знайти свій надійний та стабільний контейнер. Українські колеги не лише отримали фізичний притулок у різних країнах, разом зі своїми власними дітьми, а й безцінну підтримку для можливості відновити та продовжити психоаналітичну роботу: через 3 місяці після початку повномасштабної війни було створено 4 супервізійні групи для дитячих психоаналітичних терапевтів та аналітиків за підтримки комітетів МПА – комітет з питань дітей (COCAP) та комітет з кризових ситуацій (РАСЄ). Саме підтримка міжнародного співтовариства дала нам віру в те, що наше мислення та контейнуюча здатність не «схлопнуться», і ми зможемо бути корисними нашим юним пацієнтам, висловлюючись словами Біона, зможемо «робити найкраще з неможливого» та «думати під вогнем».

Проблема «думати під вогнем» стоїть і зараз перед нами і в прямому і переносному сенсі: безперервні атаки російськими ракетами і безпілотниками, що несуть руйнування і ризик для життя в реальності, і внутрішні душевні бурі дітей і підлітків, пов'язані не тільки з війною, але та з самим процесом розвитку.

6.

Восени 2022 року, коли потужні ракетні удари з боку Російської Федерації жорстоко руйнували критичну інфраструктуру по всій території України, коли українські громадяни, дорослі та діти, опинялися без світла, тепла, води, зв'язку цілими днями, група українських дитячих психотерапевтів та психоаналітиків, за підтримки Українського психоаналітичного товариства, розпочала унікальний для нас дослідницький проект. Він був названий "Гра під вогнем".

Ви бачите, що ця назва – наша асоціація з біонівським «думати під вогнем», тому що мислення та гра для дитини – це дуже пов'язані речі, а ми дуже хочемо врятувати, зберегти та сприяти прогресу у наших дітях цих великих людських здібностей. Метою нашої групи стало – ділитися один з одним, обговорювати та осмислювати процеси, що відбуваються в терапевтичному просторі та у розвитку юних пацієнтів, дітей та підлітків, які, незважаючи на шок та хаос війни, не розірвали зв'язку зі своїми терапевтами.

Ситуації, у яких працюють члени дослідницької групи, дуже різні. Багатьох кабінетів і ігрових кімнат немає, вони зруйновані снарядами (як у Харкові, наприклад) або залишені терапевтами та пацієнтами, які на час виїхали або перейшли в роботу он-лайн. По-різному організується і сама робота:

- он-лайн, коли терапевт та пацієнт – біженці у різних країнах чи різних містах України;

- он-лайн, коли пацієнт перебуває у своєму місті, а терапевт змушений виїхати;

- он-лайн, коли терапевт залишається у своєму місті, але сім'я та юний пацієнт змушені виїхати;

- он-лайн, коли і терапевт, і пацієнт – у своєму місті, але місто під обстрілами та добиратися до кабінету чи перебувати у ньому – небезпечно;

- особисто, у кабінеті терапевта. Це тривожно. Але особисті зустрічі дарують надію. І з'являється шанс опрацювання у трансфері особливо важливих для дітей та підлітків речей: протесту, агресії, тілесності.

У щотижневих дискусіях дослідницької групи «Гра під вогнем», що включають клінічний матеріал, а також роздуми та вільні асоціації членів групи, ми можемо спостерігати, як виживають та розвиваються психіки юних пацієнтів, які ризики та виклики принесла війна, як становище та мислення терапевтів впливає на хід терапії, мислення та сприйняття дитини чи підлітка, і багато, багато інших аспектів.

Он-лайн зустрічі групи почалися в листопаді 2022 року, коли російські атаки загрожували нам повним блекаутом.

7.

Цінну допомогу нашому проекту надала Маргарет Растін, британський дослідник, психоаналітик, автор багатьох книг про психоаналітичну допомогу дітям. В одній із дискусій вона звернула нашу увагу на те, що, можливо, найстрашніше для дитини, коли внутрішній світ і зовнішня реальність починають збігатися, і межі між ними стираються. Дитина, яка зазнає конфліктів розвитку і опинилася всередині війни, часом не може розрізнити, чи це її внутрішні конфлікти «бомблять» її сім'ю та її будинок, чи реальне бомбардування пригнічує її прогресивний розвиток і вирішення внутрішніх конфліктів. Якби така дитина могла сформулювати словами питання, що турбують її, можливо, це були б такі питання: «Де, всередині чи зовні, знаходиться жорстокий деспот, що пригнічує мій розвиток? Чи можу я відстояти свою незалежність, що розвивається? Чи будуть мене переслідувати і атакувати, якщо я виявлю свою самостійність?» Військові дії – бомбардування та агресивні вторгнення та звірства російських солдатів у населених пунктах – можуть корелювати із внутрішніми фантазіями дітей про переслідуюче оточення, і, таким чином, уповільнювати чи блокувати інтеграцію внутрішніх об'єктів. Внутрішні конфлікти дитячого розвитку (сепараційні та едипальні) – природні і здорові, проте такі обставини, як ця жорстока, неадекватна прийнятним відносинам, пряма і конкретна військова агресія, вносять хаос і далекий від будь-якої символізації жах у внутрішній світ дитини.

Однією з труднощів нашої психоаналітичної роботи є те, що пацієнт і терапевт на базовому рівні перебувають в спільної небезпечній ситуації: атаки, розлуки, втрати. У цій ситуації дуже важко думати про перенесення. У той же час, знання того, що терапевт поділяє ту саму реальність, може приносити юному пацієнту деяке полегшення. Зустрічі дискусійної дослідницької групи допомагають нам, терапевтам, знаходити та відчувати межі внутрішнього та зовнішнього, добра та зла, відмінність поколінь, перебіг часу.

Нам ще доведеться осмислити зміни, що відбуваються, коли трагічний досвід накладається на звичайний дитячий і підлітковий розвиток, сам по собі турбулентний і повний викликів... Поки що, всередині війни, нам ще важко робити висновки, але ми можемо спостерігати і бачити.

8.

Спостереження членів групи «Гра з вогнем» стосуються багатьох аспектів. Один з найтрагічніших – розлука та сепарація.

Три роки тому ми всі переборювали виклики, пов'язані з ковідом. Дитячі терапевти у всьому світі ділилися відкриттями та напрацюваннями он-лайн роботи з дітьми та підлітками. Це було важко, але крок за кроком ми оцінили внесок нових технологій у психоаналітичний підхід та змогли використати їхні можливості. Але, як прозвучало в дискусійній групі, ми долали труднощі, пов'язані з вірусом, але ніколи не відчували ненависті до вірусу: ми боялися його, боролися з ним, пристосовувалися до життя з ним. Але не ненавиділи. Військова агресія викликає зовсім інші почуття. Вірус часто змушував сім'ї наших маленьких пацієнтів бути разом, війна ж розділила їх найжорстокішим чином:

- якщо дитина живе з мамою та татом – то вона, швидше за все, в небезпеці, на території України, що постійно обстрілюється, часто – на он-лайн освіті, часом без світла і зв'язку,

- а якщо вона – в еміграції, у фізичній безпеці та з можливістю ходити до школи, значить – як правило, вона розділена з батьком та іншими близькими та друзями, а також – обмежена у можливості спілкуватися з однолітками рідною мовою.

Думаючи про дітей, переміщених через війну в межах України або за її кордони, ми розуміємо, що в переважній більшості випадків рішення про міграцію приймають дорослі, які піклуються про цих дітей. Відомий вислів Віннікотта про те, що «не існує такої речі, як немовля саме по собі» відноситься тут до дітей різного віку: під час бомбардування, окупації, військових дій дорослі, що піклуються, приймали необхідні для фізичного і психічного виживання дитини рішення, дитина в цьому рішенні практично участі не брала. Прийняті матерями (батьками, іншими дорослими, що піклуються) рішення можуть, також, мати різне розташування не тільки по відношенню до внутрішніх уявлень і переживань дитини, але і по відношенню до їх (дорослих) власних внутрішніх цінностей і несвідомих потреб: від конгруентності до повної розбіжності. Відповідно, дитина, вкинута у вир міграції, може переживати внутрішню дезорієнтацію, що посилюється конфліктом внутрішніх презентацій і відносин об'єктів і реальних відносин і проявів батьківського піклування в екстремальних обставинах.

В статті Psychoanalytic Perspectives on Migration[6] Leon и Rebeca Grinberg розмірковують про те, як у дорослої людини може виникнуть рішення змінити місце життя:

…Це може бути пошук нових горизонтів, нових вражень, інших форм культури та філософії життя. Сильне бажання знання чогось далекого може відбивати ідеалізацію того, що здається одночасно дивним і забороненим. Але так само бажання залишити знайомі місця може бути результатом потреби уникнути переслідування. У таких випадках, подорож передбачає не рух до невідомого, який відчувається як хороший чи кращий, а, швидше, - втеча від того, що знайоме, але тепер відчувається як погане чи шкідливе.

Рідні місця, навколишній простір дітей, що біжать від війни, яким би вони не відчувалися до війни (залежно від проекції на них простору внутрішніх об'єктів), стали небезпечними і переслідуючими, і подорож, що робиться дітьми, починається як «втеча від того, що знайоме, але тепер відчувається як погане чи шкідливе».

Таким чином, ми можемо припустити, що втеча від війни несе дезінтеграцію та дезорганізацію у внутрішньому світі дитини, сплутаність доброго та поганого, підміну одного іншим. Також можна припустити, що подальший розвиток дитини залежатиме від того, чи є подібна дезінтеграція та дезорганізація наслідком травми, фрустрації та регресу, чи вона є базово властивою внутрішній організації цієї дитини, і зовнішні обставини лише «підтверджують» внутрішні параноїдні та шизоїдні картини світу .

Грінберги міркують про те, що міграція (сама собою, навіть поза контексту війни) приносить «катастрофічні зміни» особистості людини і неминуче веде до дезорганізації деяких психічних структур. За сприятливих обставин ці «катастрофічні зміни» стають джерелом розвитку та зростання, але в інших обставинах можуть призвести до безвиході або зриву. Якщо ці проблеми вдасться опрацювати та подолати, то з'явиться можливість істинного зростання та збагаченого розвитку особистості. Як вони зазначають, індивід, який зміг засвоїти добрі об'єкти, краще переноситиме фрустрацію розлуки, властиву міграційному переживанню. Однак міграція (навіть не обтяжена військовою травмою) сприяє виникненню латентної патології та може стати відправною точкою для серйозних психічних розладів. «Процес інтеграції з середовищем, - пишуть вони, - залежатиме від здатності суб'єкта зазнавати змін і втрат, здатності бути на самоті, здатності до очікування».

9.

Спостереження за поведінкою переміщених дітей може давати різні відчуття. Іноді спостерігачеві може здатися, що деякі діти раді опинитися в інших місцях, які здаються їм більш комфортними та цікавими, ніж їхні рідні місця. Так, наприклад, десятирічна дівчинка з Харкова, що піддається бомбардуванням, через кілька перших днів після переселення виглядала дуже адаптивно в польському місті і говорила матері про те, що дуже добре себе почуває, зовсім не хоче повертатися і зовсім не сумує за старою школою і залишеним вчителем і друзями. Інші ж діти, навпаки, демонструють відсутність прагнення знаходити нове спілкування чи нові активності, а проводять час в інтернет-спілкуванні зі старими друзями чи в комп'ютерних іграх, начебто й не помічаючи глобальних змін у своєму житті. Треті – з недовірою ставляться до «тендітної», за їх відчуттям, безпеці нового міста-притулку і постійно перебувають у напруженому очікуванні «атаки» - бомб з неба, поганих новин, материнських сліз, що не дозволяє їм озирнутися довкола та побачити нові горизонти та можливості…

Для дитини, введеної в процес міграції у зв'язку з війною, «покращення оточення» (фізична безпека, зниження тривожності матері, …) та «погіршення оточення» (втрати, «катастрофічні зміни» для особистості батьків та «неминуча» дезорганізація в них деяких психічних структур) – існують одночасно.

Фізичне довкілля – будинок, школа, рідне місто – все оточення, яке може переживатися дитиною як проекція гарного внутрішнього об'єкта (хорошої матері), миттєво з хорошого перетворюється на небезпечне, переслідуюче, вбиваюче, що впливає на процес інтроєцювання;

Нове місце, в якому дитина знаходить фізичний притулок – місто чи село, в яке переїжджає дитина, люди та організації, що надають притулок та турботу – може посилювати амбівалентні почуття, що залежать від ступеня інтеграції внутрішніх об'єктів, що включають як подяку до дбайливого, сталого, життєзабезпеченого оточення, і заздрість до наповненості і невичерпності, і навіть – страх перетворення доброго і такого, що дає, на погане, що отруює і переслідує.

Дитинство та пубертат – час інтенсивного розвитку почуття ідентичності, яке великою мірою залежить від інтерналізації об'єктних відносин, сепараційних процесів, розвитку мислення, вирішення едипального конфлікту. Під впливом жорстокості міграційної сепарації у внутрішньому світі дітей та підлітків можуть розвиватися маніакально-проективні ідентифікації, які породжують псевдоідентифікацію, фальшиве селф, омніпотентна позиція, переживання псевдо-тріумфу едипальної перемоги, що веде до посилення параноїдних та кастраційних тривог.

Дитячі психоаналітичні терапевти щодня зустрічаються зі зіткненням радості виживання і провини, відкритості новому та страху перед чужим, нових знайомств та жахливої самотності, ілюзією вивільнення і страхом покарання від об’єктів, що переслідують… Безпорадність, тривога, страх, маніакальна тенденція… - Справді буря у внутрішньому світі юних пацієнтів. І буря у кожній сесії, якщо пацієнт знайде її простір досить безпечним та контейнуючим для розміщення своєї тривоги.

Безпорадність … – це дуже важливе переживання, з яким, мабуть, зіткнулося ціле покоління українських підлітків. Безпорадність, у сенсі депривації нормальних потреб підліткового віку: потреб щодо безпечного протесту, знецінення батьків та їх цінностей, виходу з сім'ї. Як пов'язаний з ковідом локдаун позбавив підлітків свободи виходу з сім'ї, так і війна та еміграція закріпила їх статус залежності від матерів, без можливості спиратися на батьків чи підліткову групу.

10.

Підлітки перебувають у скруті пережити як тривоги з приводу сепарації, так і страх перед вторгненням і страх опинитися під владою "всемогутнього об'єкта". Це також поєднується зі страхом "руйнування" (Віннікот, 1974) та відчуття катастрофічного жаху перед невідомим. Всі ці страхи плутаються між внутрішньою та зовнішньою реальністю, оскільки саме вторгнення, руйнування та всемогутні загрози несе реальний військовий агресор.

Д…раматичний конфлікт: підлітки хочуть, у зовнішній реальності, повернутися до свого довоєнного міста та будинку, де ще був мир, і не було атак та руйнувань. А у внутрішньому світі вони хочуть повернутися в латентність, де був внутрішній мир, і не було ще емоційних бур та деструкції пубертату. На жаль, ні те, ні інше повернення неможливе. Підліток страждає та обурюється, шукає винних, але боїться бунтувати, адже постійно є загроза не символічних, а реальних втрат. Підлітковість у безвиході.

11.

Разом із групою ми думаємо про регрес розвитку внутрішнього світу дитини чи підлітка, і про той спосіб захисту, який може зовні виглядати як регрес, відхід у «дитячость». Що це для підлітка, який переживає війну? Притулок? Захист здорових частин психіки? Відщеплення нестерпних почуттів чи творчі фантазії? Не так просто в цьому розібратися, граючи і думаючи з дитиною «під вогнем» - у тривозі, у дистанційній роботі або в кабінеті, що дивом уцілів.

…

С.Гарланд писав[7], що «травма – це своєрідна рана. Коли ми називаємо якусь подію травматичною, ми запозичуємо слово з грецької мови, в якій воно означає проникнення чогось через шкірний покрив, пошкодження зовнішньої оболонки тіла. У медицині це слово означає пошкодження тканини. Фройд (1920) використовував його метафорично, щоб підкреслити той факт, що психіка теж може бути пошкоджена, поранена зовнішніми подіями, і, таким чином, він наочно дав зрозуміти, що психіку можна розглядати як захищену чимось на кшталт шкіри або захисного екрану» . Батьки наших юних пацієнтів роблять все можливе, щоб створити цей захист для них: перевозять у безпечні місця, знаходять відповідні школи, шукають соціальної та терапевтичної підтримки. Вони самі, як і їхні діти, часто не пов'язують потребу в терапії з травмою, пов'язаною з війною, приписуючи конфлікти підлітковій кризі, або «лінощам», або «шкільним проблемам». Як зазначав Д.Тейлор[8], «травмована людина може не вважати себе «пацієнтом»». Проте «один з впливів суттєвої травми на Его полягає у втраті здатності обробляти значущі події, — а це, зрозуміло, одне з найбільш важливих емоційних завдань, з якими травмоване Его має впоратися, щоб відновитися».

Вся клінічна робота нашої групи та досвід, описаний багатьма авторами, показує, що успішна робота з внутрішнього опрацювання травматичного переживання, особливо посиленого конфліктами дитячого та підліткового розвитку, можлива лише за наявності для цього безпечного простору. Емоції, які виходять з-під контролю - страх, гнів, заздрість, і особливо – відчуття безпорадності, нав'язливі думки, образи та фантазії, спричинені травматичним досвідом – все це потребує контейнування. Завданням терапевта стає хоча б на якийсь час прийняти всі ці нестерпні для дитини почуття, образи та емоції, а також їх переробку, на себе.

12.

Підтримка міжнародної спільноти та досвід року, що минув з початку повномасштабної війни, дає нам надію на те, що українські психотерапевти зможуть встановлювати та зберігати досить безпечний внутрішній простір, необхідний для контейнування дитячих та підліткових тривог, як пов'язаних з розвитком, так і зумовлених зовнішнім впливом. Саме таку роботу ми намагаємось робити зараз для своїх юних пацієнтів, щоб допомогти їм мати справу зі штормами свого розвитку посеред бурі війни, щоб «грати та думати під вогнем». Дякую вам за можливість поділяти з вами труднощі цього шляху!

Насамкінець я хочу сказати кілька слів про ще одну картину Рене Магрітта, яку приніс у нашу групову дискусію один із учасників. Це "Міст Геракліта". «Жодна людина не може купатися в одній річці двічі», говорив Геракліт, і ми з сумом думали про підлітків, які мріють повернутися у світ і безтурботність довоєнності та латентності. Але найвідоміший Геракліт своїм «Panta Rei», все тече. У житті – все в русі, життя і є рух, як і психоаналітична терапія – це процес, і, які б розриви та неясності ми не зустрічали на своєму шляху, гарні сліди пам'яті та добрі внутрішні об'єкти та зв'язки у нашому внутрішньому світі окреслюють наші перспективи і дають нам надію та конструктивне уявлення про майбутнє. Тисячі мостів зруйновано в Україні за час війни у фізичній реальності, але в нашій психічної реальності зберігаються та розвиваються мости, зв'язки з нашими пацієнтами, колегами, психоаналізом.

Дякую за вашу увагу!

[1] Доповідь на ювілейній 70 Конференції Асоціації аналітичних дитячих та підліткових психотерапевтів Німеччіни, 2023, Штуттгарт , скорочена версія для сайту УПТ [2] З 24 лютого 2022 року до 15 лютого 2023 року в Україні, за даними ООН. [3] Vamık Volkan, M. D. We Are All Children of War. Presented at “Child Development: American and French Psychoanalytic Views” conference, co-organized by American College of Psychoanalysts and Association Internationale Interactions de la Psychoanalyse, Université Paris Diderot, France, May 23-24, 2014) [4] М.Кляйн, «О преступности», 1934. [5] K.Alpatova, 36th EPF Conference, Forum on Collective Traumas – Workshop Collective Traumas and their traces and cure, Cannes, 2023. [6] Psychoanalysis and Culture. A Kleinian Perspective. Ed. By D.Bell, Karnac Books, 1999 [7] Garland, C. (1998) Thinking About Trauma. In: Garland, C. (ed) (2002) Understanding Trauma. A Psychoanalytical Approach. Second enlarged edition. London, Karnack, pp 9-31. [8] Taylor, D. (1998) The psychodynamic assessment of post-traumatic states. In: Garland, C. (ed.) (2002) Understanding Trauma. A Psychoanalytical Approach. London, Karnac Books, pp. 47-62.: